Page 214 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 36 (Lviv, 2020)

200 Войчишин В. К.

оптимізації способу плавання. У межах цієї групи, однак, modus vivendi стосовно
рухливості мав достатньо широкий спектр. Відмічено два морфоекологічні типи
остеостраків, трематаспіс-подібний і цефаласпіс-подібний. Представники першого
типу мали довгий, консолідований, відносно важкий щит, були позбавлені парних
плавників і рухатись могли лише за рахунок хвоста. Вони могли здійснювати
періодичні стрибки у товщі води, але основний час проводили на ґрунті, іноді
закопуючись у нього. Варто додати, що ці остеостраки були архаїчними
представниками групи і ендеміками балтійського палеобасейну. Цефаласпідоподібні
остеостраки, маючи грудні плавники, добре розвинену мускулатуру тулубо-хвостової
частини тіла, легший щит з кращими гідродинамічними характеристиками, вели
рухливіший спосіб життя [1] і були здатні до маневру в процесі руху.
У випадку як птераспід, так і остеостраків, беручи до уваги їхні ймовірні
преференції до солонуватих мулистих, чи навіть до прісноводних середовищ,
можливості міграції у прибережному морському мілководді не такі очевидні, як для
циатаспід. Тим не менше, обидві групи географічно представлені не менш широко.
Перші знахідки птераспідних решток, що надаються до видової ідентифікації, а
саме кілька видів Protopteraspis та анхіптераспід, відмічені у верхньосилурійських
відкладах (пржидол) Арктичної Канади [10, 23, 27]. Всі інші відомі види птераспід, де
б вони не були знайдені, належать до девону [10]. Таким чином, Арктична Канада
може розглядатися, як батьківщина не лише циатаспід, але і птераспід, тим більше, що
останні вочевидь походять від циатаспідного предка.
Найстарші ідентифікабельні рештки птераспід Поділля походять з чортківського
горизонту (нижній девон, середній лохков). Ймовірно, перші птераспіди подільського
палеобасейну були іммігрантами, які стали предками усіх філогенетичних ліній групи
у регіональній фауні [2]. Ранньодевонські подільські птераспіди, схоже, розвивалися в
умовах часткової ізоляції, і, як наслідок, сформувалася достатньо багата і, значною
мірою, ендемічна фауна. Фауністичні елементи, подібні до подільських, трапляються,
як правило, лише у близько розташованих регіонах – Великобританії та у Франко-
Бельгійському.
Ознаки подільського Althaspis tarloi характеризують його, як найархаїчніший вид
роду, який міг бути тісно спорідненим з предковою формою цієї філетичної лінії
птераспід. У зв’язку з цим можна припускати подільське походження роду, з
наступним поширенням його представників на захід, до бельгійського та британського
регіонів.
Рід Europrotaspis об’єднує два чи більше видів з Європи (Великобританія, Бельгія
та Поділля), але вважається, що він є спорідненим із західноамериканськими
протаспідами через загальну морфологію панцира, і особливо морфологію бранхіо-
корнуальної зони [9, 21]. Якщо це справді так, то це унікальний приклад зв’язку між
настільки віддаленими фаунами. Втім, подібність будови бранхіо-корнуальної зони
могла мати конвергентний характер, що зумовлювалось адаптаціями до схожих умов
існування.
У межах родини Larnovaspididae, чиї представники становлять майже половину з
відомих на сьогодні подільських видів птераспід, два роди (Larnovaspis та Zascinaspis)
є спільними також для фаун Великобританії, Шпіцбергена і США, також підтверджена