Page 213 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 36 (Lviv, 2020)

Фауногенез вертебрат середньопалеозойського подільського … 199

тривалість згаданих міграційних шляхів повинна бути не надто великою. Наявність
острівних дуг та архіпелагів, а також дотичних до них рифів на шляху поширення,
вочевидь могла сприяти міграції представників іхтіофауни.
Значне географічне поширення телодонтів у пізньому силурі та ранньому девоні,
ймовірно, було зумовлено їхнім освоєнням широкого спектра придонних екологічних
ніш – від лагунного мілководдя до шельфового схилу [8]. Це поширення залежало від
палеошироти та наявності прямих сполучень суходолу [39], що свідчить, з одного
боку, про теплолюбність телодонтів, з іншого – про те, що їхні можливості міграції
обмежувалися неритичною зоною і не поширювалися на відкрите море. Іншими
словами, телодонти у своїй масі були здатні на "каботажне" плавання вздовж
прибережного мілководдя тропічної зони моря. Певний виняток становлять
фуркакаудіни (ряд Furcacaudiformes) – телодонти з вилкоподібним хвостом і
морфотипом тіла, що нагадував сучасних кісткових риб. Вони, ймовірно, були
активними плавцями у рифових екосистемах, і штормами могли переноситися на
далекі відстані. Цим, зокрема, можна пояснити їхнє широке поширення на родовому
чи навіть видовому рівні.
Аналіз решток споріднених таксонів та їхнього часового розподілу у фаунах
суміжних регіонів дозволив висунути гіпотезу про можливі центри походження та
шляхи поширення панцирних безщелепних, представлених у подільському
палеобасейні [2].
Арктична Канада може вважатися ймовірним центром походження та філетичної
радіації циатаспід. Ця група агнат віддавала перевагу солоним або солонуватим
мілководним середовищам, і її представники не повинні були мати особливих
перешкод для міграції вздовж берегової лінії моря. Цим може пояснюватись їхнє
поширення у Північній Америці, Гренландії, Європі та на Північній Землі. Однак,
мешкаючи в придонному шарі води і за будовою тіла не в стані витримувати тривалий
час сталий напрям руху, ці, переважно дрібні, тварини не могли бути активними
мігрантами. Їхньому поширенню ймовірно сприяли прибережні течії. Можливо,
пасивна міграція могла відбуватися також на стадії мальків. У сучасному Світовому
океані дуже велику роль у розселенні морських організмів відіграють течії [7, 13]. Таке
саме значення вони повинні були мати і у ранньому девоні.
Серед подільських представників групи рід Irregulareaspis міг виникнути на
Поділлі і мігрувати до Шпіцбергена, а потім і до Північної Землі. Натомість, подільські
види роду Poraspis, можливо, походять від іммігрантів з Арктичної Канади [2].
Птераспіди мешкали у ранньодевонських мілководних басейнах, від, ймовірно,
солонуватоводних до прісноводних. Ця група мала переважно веретеноподібне тіло,
складніше побудований панцир, з частинами, які виступали за межі тулуба (корнуальні
пластинки, дорзальний шип) і могли служити стабілізаторами руху, що дещо
покращувало пересування в товщі води. Однак, розраховувати птераспіди могли лише
на локомоцію хвоста та підйомну силу завдяки випуклості вентрального щита при
поступальному русі або відриві від ґрунту. У цьому плані вони недалеко пішли вперед
від циатаспід. Загалом, те ж саме можна сказати і про остеостраків, чия сплощена
вентральна поверхня щита переконливо свідчить про придонний спосіб життя на
локальних територіях, хоч вони мали подібні до птераспідних адаптації щодо