Page 218 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 36 (Lviv, 2020)

204 Войчишин В. К.

табулят, коралів-ругоз, а також попередників сучасних коралових водоростей та
ціанобактерій.
Більшість телодонтів вважалися поїдачами субстрату, однак останні дослідження
показують, що ряд видів були активними пловцями і тому більш пелагічними
мешканцями. Це стосується представників ряду Furcacaudiformes. Варто відмітити,
що, на підставі гістологічного аналізу луски, подільські роди Apalolepis, Nikolivia та,
можливо [36], Gampsolepis віднесені до ряду Furcacaudiformes. Тобто, не виключено,
що вилкохвості телодонти (відомі з Канадської Арктики) теж були у складі подільської
іхтіофауни.
Велике розмаїття видів телодонтів віддавало перевагу рифовим екосистемам [24].
В основному вони відомі з відкритошельфових середовищ, однак знайдені також біля
берегів та у деяких прісноводних локаціях [38]. Поява тих самих видів у солоних та
прісних водах наводить на думку, що деякі телодонти могли мігрувати у прісні води,
можливо, для розмноження [30]. Знайдена була також «внутрішня луска», частина якої
об’єднувалась у пластинки, подібні до зубних спіралей акантод [28]. Можливо,
телодонти живилися, зокрема, кораловими поліпами.
Інші агнати, гетеростраки та остеостраки, теж вважаються фільтраторами
субстрату. Форма їхнього тіла свідчить про те, що вони в основному належали до
придонної, демерсальної фауни, і, відповідно, саме на дні повинна була
зосереджуватись їхня харчова база. Однак, більш вірогідно припустити, що агнати
харчувались фіто- та зоопланктоном не лише у субстраті, але й у придонній (або і
вище) товщі води.
Плакодерми та акантоди володіли щелепами або іншими зубними апаратами, і були
хижаками. Перші з них, принаймні у подільській фауні, також трималися демерсальної
зони, де і було зосереджене основне життя ранньодевонського моря. Пізніше вони
заселили також прісні водойми. Здобиччю подільських плакодерм могли бути
остракоди, двостулкові та черевоногі молюски. Акантоди – перша група іхтіофауни,
яка справді стала незалежною від демерсальної зони. У своїй масі вони були
невеликими рибами – до 20 см довжини. Розміри подільського Podoliacanthus zychi
оцінюються у 5-7 см [43]. Полювати на зоопланктон або крупнішу здобич (якщо
дозволяли власні розміри) вони могли як у товщі води, так і на її поверхні [32], отже,
були першими нектонними хижаками.
Загадковою групою в екологічному плані є перші хрящеві риби. У відкладах вони
представлені лише нечисленною лускою. Тому можна припустити, що вони теж
мешкали в епіпелагіалі неретичної зони, а, можливо, досягали і відкритого моря.
Аллен і Тарло [14] під враженням того, що багато британських прісноводних видів
лохковського віку відомі також в Канаді, на Шпіцбергені та Поділлі, припустили, що
деякі хребетні здатні виживати у морських умовах під час онтогенезу, однак дорослі
особини пристосовувались лише до одного певного середовища. Блік та Жанв’є [17,
18, 27, 29], однак, дійшли висновку, що водні середовища в час інтенсивного
осадонагромадження (ранній девон) були морськими значно частіше, ніж це вважалося
раніше. Специфічні умови детритного середовища унеможливлювали існування
прикріплених чи інфаунальних організмів, які зазвичай служать індикаторами
морських умов, однак безщелепні, маючи панцирні шипи, виступи та інші адаптації,