Page 216 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 36 (Lviv, 2020)

202 Войчишин В. К.

формою [40]. Варто зауважити, що подільські представники роду відрізняються від
своїх шпіцбергенських родичів помітно меншими розмірами щита [1, 26, 40]. Інша
відмінність стосується геологічного віку. Діадемаспіси Шпіцбергена відмічені від
середнього до пізнього прагієна, тоді як на Поділлі вони траплялися довкола межі між
лохковом та прагієном, або у ранньому прагієні. Можливо, все це свідчить про
подільське походження роду, але ознаки його філетичної радіації маємо швидше на
Шпіцбергені.
Плакодерми, принаймні плакодерми з демерсальної зони (як на Поділлі), були
трохи кращими пловцями, у порівнянні з панцирними безщелепними. Однак,
тримаючись зазвичай дна, навряд чи вони почували себе настільки впевнено у товщі
води, щоб вільно долати відкриті морські простори.
На відміну від абсолютної більшості агнат та плакодерм, акантоди були
нектонними мешканцями завдяки набору плавців та гідродинамічним обрисам
латерально приплюснутого тіла. Ймовірно, їм не складало особливих труднощів
розселятися по Світовому океану. Як наслідок, подільський Podoliacanthus zychi
зафіксований також у Гренландії [43].
Хрящеві риби, ймовірно, теж були жителями водної товщі. Луска подільських
таксонів Seretolepis elegans, Altholepis composite та Knerialepis mashkovae була
знайдена у відкладах лохковського-празького віку в Іспанії [31], що передбачає
безпроблемні зв’язки між палеобасейнами Поділля та Іберійського півострова для
хрящевих риб.
Таким чином, палеогеографія континентів Балтії, а потім Лауруссії, на південній
окраїні яких знаходився подільський палеобасейн, сприяла утворенню
міжрегіональних міграційних шляхів для представників іхтіофауни. При цьому
Поділля стало одним з центрів філетичної радіації деяких груп безщелепних.

Екологічні фактори

Іхтіофауна у ранньодевонський час зосереджувалась у прибережній зоні
епіконтинентального моря, причому віддавала перевагу водоймам лиманного типу
(лагуни, затоки, водойми між берегом та бар’єрними відмілинами тощо). Епоха між
раннім силуром та пізнім девоном відносилася до так званої третьої термоери в історії
Землі, коли на материках були відсутні льодовикові відклади [13]. При теплій біосфері
в океанах відбувається розвиток значних трансгресій, що призводить до утворення
широких шельфових та внутрішньоконтинентальних басейнів. Танення льодовиків на
африканській та південноамериканській частинах Гондвани на початку силурійського
періоду призвело до підняття рівня моря [34]. Амплітуда планетарної трансгресії під
час розвитку каледонської орогенії (від 500 до 350 млн. р. тому) досягала 200-250 м. В
результаті, у пізньому ордовику континенти вкрились просторими мілководними
епіконтинентальними морями [12]. У середньому силурі загальна площа мілководних
морів, що вкривали території континентів, була, можливо, найбільшою за всю історію
2
існування планети [34] і досягала 46 млн. км , у ранньому девоні (за настання
геократичної епохи) вона знизилась до 36 млн., тоді як в четвертинному періоді
2
2
становила лише близько 6,5 млн. км [11]. Сьогодні морем вкрито лише 361 млн. км
(71% поверхні Землі), що є мінімальним значенням за всю історію планети [13].