Page 210 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 36 (Lviv, 2020)

196 Войчишин В. К.

Найдавніша луска телодонтів відома з відкладів середнього-верхнього ордовику
Тіман-Печорського регіону та Північної Землі [5]. У Прибалтиці вони широко
поширені у відкладах верхнього силуру. На Поділлі телодонти поодиноко трапляються
з відкладів борщівського горизонту, і вже масово – у чортківському та іванівському
горизонтах тиверської серії. Телодонти, можливо, були поліфілетичною групою [22,
27, 37, 45]. Рисою, яка їх об’єднує є наявність зовнішнього покриву у вигляді
зубоподібних лусок ("шкірних зубчиків") розміром 0,5-1,5 мм з характерною
морфологією, які в екзоскелеті не перекривалися, а після загибелі тварини
розсіювалися по дну і розносилися течіями на значні відстані. Завдяки цьому
телодонти присутні у середньопалеозойських морських відкладах дуже широко, як
хороший біостратиграфічний маркер. Однак, така луска могла бути надбанням
конвергентного характеру у таксонів, що мали різних предків. Усі філогенетичні
припущення щодо телодонтів ґрунтуються на гістології їхньої луски.
Найдавнішими рештками остеостраків вважаються дрібні фрагменти панцирного
покриву з ордовику Колорадо (США), визначені за мікроструктурою кісткової
тканини. Макрорештки відомі від середини силуру, а період розквіту групи припадає
на пізній силур – ранній девон. Найбільш архаїчними представниками групи є
силурійські ателеаспіди (типовий рід Ateleaspis з Шотландії). У Прибалтиці знайдено
розмаїту фауну пізньосилурійських відносно примітивних трематаспід, які, ймовірно,
представляли бічну гілку і не були предками ранньодевонських остеостраків.
Представники груп, присутніх у подільській іхтіофауні, відмічені від початку девону
(ранній лохков), однак на Поділлі їхні рештки у тафокомплексах появилися із
запізненням. Показово, що серед них немає згаданих вище архаїчних форм. Майже усі
таксони подільських остеостраків походять з теригенних відкладів дністерської серії,
що формувалися у празький час [41: fig. 105].
Гетеростраки населяли морське мілководдя і солонуваті води довкола Лауруссії
(«Континенту старого червоного пісковика», зараз – Північна Америка, Канадська
Арктика, Західна Європа, Поділля, Шпіцберген) від середнього силуру (венлок) до
пізнього девону. Вони складалися з кількох таксономічних груп, які заслуговують
окремої уваги.
Циатаспідні гетеростраки відомі від силуру до раннього девону у Канадській
Арктиці, Європі (Бельгія, Великобританія, Литва, Німеччина, Північна Франція,
Поділля), Північній Землі, Уралі, Шпіцбергені, тобто в межах ранньодевонського
континенту Лауруссії. Вже у пізньому силурі вони досягли значного розмаїття. Їхні
родичі амфіаспіди (підряд Amphiaspidida) були ендеміками ранньодевонських
гіперсолоних лагун Таймирського півострова (Сибір).
Птераспідні гетеростраки розвинули велику кількість морфотипів переважно
демерсальних водних тварин неретичної області. Деякі, однак, були активними
плавцями у товщі води або біля її поверхні [16]. Традиційно їх інтерпретували, як
прісноводних мешканців. Однак, останні палеоекологічні та седиментологічні аналізи
показали, що вони були прибережними мілководно-морськими тваринами у ордовику,
окупували морські середовища Балтії у силурі, і велике розмаїття середовищ у девоні,
включаючи лагуни, естуарії, дельти і відкриті схили. Пік їхнього різноманіття припав
на ранній девон.