Page 14 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 37 (Lviv, 2021)

Дедуктивна музеєзація фітодетритного компонента … 13

вираженою актуальною стабільністю, зумовленою великим запасом мортмаси (201,6
ц/га), чітким розшаруванням на три горизонти мінералізації з відповідним
співвідношенням мас 1:2:3.
Друга модель стабільності ґрунтується на тому, що динамічна рівновага детриту
досягається за умови рівного ступеня як потенційної стійкості опаду, так і тривалості
збереження продуктів детритної трансформації. Наприклад, акумулятивні підстилки,
що мають гуміфіковані або перегнійні шари. Вони формуються у більшості
угруповань карпатських корінних смерекових лісів, гірськососнового криволісся,
мохово-чагарничкових ценозів і щільнодернинних лук.
Третя модель має місце, коли потенційна стійкість опаду є слабшою за стійкість
новоутворених продуктів розкладу. Стабільність системи зумовлюється акумуляцією
цих продуктів, зокрема у слабкорозкладеному вигляді, що також забезпечує відносну
рівновагу детритного компонента. Це явище властиве для гідроморфних едафотопів
(зеленомохові та сфагнові смеречини на суглинках і глинах, субальпійські
угруповання у льодовикових котлах і альпійські ценози в сідловинах між вершинами
[9, 10]. Виразним прикладом такої моделі стійкості є підстилка чагарничкових і
трав’яних угруповань субальпійського поясу Карпат, де співвідношення надземної
фітомаси і детриту виглядає суто акумуляційним [17]: для Myrtilletum hylocomiosum
0,3:1, для Juncetum (trifidi) lichenosum і Festucetum (rubrae) agrostiosum 0,6:1 і 0,3:1, а
для альпійського угруповання Caricetum sempervirentis sesleriosum на висоті 2022 м
н.р.м. співвідношення мас знижується до 0,04:1. Очевидно, що за таких умов
зростають енерґетичні витрати на утворення одиниці продукції, які потрібні на
виконання роботи проти ґрунтових сил [19]. Характерною рисою такої форми
стійкості є нагромадження сполук типу ліпідів та воскосмол з високими показниками
теплотворної здатності до 8 ккал/г [7].
Чим складніша структура підстилки, тим сильніший її зв’язок з наземними
едифікаторами. Якщо в деструктивних підстилках продукти розкладу легко
вимиваються і не посідають помітного місця у живленні дерев, то з гуміфікованих
підстилок постачання елементів до деревостану сягає 76% загальної потреби в його
річному прирості [29]. У смерекових лісах Карпат частка звільнених з підстилки
зольних елементів і азоту становить 54% від річного споживання деревостаном [24], а
серед букових лісів Бескид цей показник дорівнює в евтрофних умовах 31%,
знижуючись в оліготрофних умовах до 9% [25]. На підставі наведених порівнянь серед
головних співвідношень форм стабільності детриту, які зумовлюють певну структуру
підстилки, можна визначити деякі аспекти взаємодії підстилки та мінеральної частини
ґрунту. Очевидно, вплив підстилки на ґрунт тим значніший, чим швидше відбувається
перехід від форм потенційної до актуальної стійкості. Можна припустити, що чим
складніша структура підстилки, тим слабший зв’язок цього біогеоценотичного
компонента з мінеральною частиною ґрунту, адже з ускладненням структури детриту
зростає його гуміфікованість, ємність і буферність, тобто посилюється стабільність, а
відтак структурно-функціональна автономність системи.
Формування потенційної стійкості, яка пов’язана з продукцією та походженням
опаду, слід фактично пов’язати з його біохімічним складом та вмістом зольних
елементів і азоту, причому останній трактується як імператив деструкційних процесів.
Щодо актуальної стійкості, пов’язаної з автономізацією структур та функцій
підстилки, то її субстратна зумовленість диктується специфікою новоутворених
сполук, які з’являються через сапробіотичну конверсію, у іншому речовинному
(органомінеральному, поліциклічному) та енерґетичному стані [1, 4].