Page 12 - Наукові записки ДПМ. Т 35/2019

До історії методології цілісності та парадигми природничо-соціальної … 11

разом з аскетичним способом життя – ці моральні засади були не менш важливою
частиною хронотопу Б. Дибовського, ніж його наукова діяльність.
З порівняльної оцінки хронотопів В. Дідушицького та Б. Дибовського [14]
випливає, що для першого властивим є пріоритет стабільності, за яким стоять традиції,
збереження звичних форм буття, тоді як для другого пріоритетом є емпіричний пошук
та освоєння, тобто – нові форми буття, інновації. Стабільність – це охорона довкілля і
локальних традицій, тоді як вишукувальна діяльність спрямована на соціальні запити,
на потреби економіки, на раціональне використання природних ресурсів. Іншими
словами, стабільність репрезентує преференції топічного, а розвиток – глобального
спрямування, а сама концепція сталого розвитку може розглядатися як мережеве
сполучення обох ознак сучасного природознавчого руху.
Розгляд генезису вказаних хронотопів вказує на тенденцію вийти за межі
кабінетної науки, увійти до комунікації реального мінливого та діючого довкілля. Для
хронотопу В. Дідушицького це креативний проект лісового резервату разом з
орнітофауною, участь у створенні вищих природничих шкіл – Лісової та
Сільськогосподарської, проведення масштабних господарських виставок. Для
хронотопу Б. Дибовського – створення комунікацій на основі матеріальних та
інформаційних носіїв пам’яті, таксономічні та біогеографічні вишукування
континентального рівня, локалізація широких знань для освіти, просвіти та науки.
Обидва хронотопи зобов’язані забезпечувати дієвість природничих чинників у
формуванні понять спільнотної ідентичності, встановленні суспільних вартостей та
збереження ресурсів пам’яті для прийдешніх поколінь.
Послідовник переконань В. Дідушицького, професор економії і права Вищої
рільничої школи у Дублянах Я.Г. Павліковський, надаючи дикій природі ініціального
значення у духовному розвиткові суспільства, порівнював природне довкілля з
цілющою купелею, у якій відновлюються вичерпані сили людства. Саме природа
забезпечує такий простір, де людина повстає віч-на-віч із собою і перебуває у рефлексії
над собою, стає параметричним об’єктом у діалозі з іншими об’єктами довкілля. Такий
діалог спричиняє появу феномену злету вільної думки, власної, вихідної, а не
компілятивної чи шаблонної [27]. Поза сумнівом, таке трактування соціо-природничої
коеволюції у певному сенсі випередило появу у середині ХХ ст. головних постулатів
універсальної теорії хронотопу [1].
Наша цивілізація ще не подолала той специфічний утилітарний підхід, який ще
розглядає технічний винахід як первинне, а естетичне вираження як вторинне або
навіть непотрібне. Це означає, що ми ще не готові визнати факт того, що техніка веде
своє походження від цілісної людини у її взаємодії з кожною частиною довкілля.
Людини, яка використовує кожну свою здатність, аби максимально реалізувати власні
біотичні, екологічні та психологічні потенції.
Я.Г. Павліковський суттєво доповнив цивілізаційний зміст діяльності
Дублянського та Львівського природничих осередків. Він успадкував місію, закладену
видатними діячами природознавства у системну комунікацію створених ними
унікальних хронотопів.
Суть перебігу коеволюції задекларована Я.Г. Павліковським ще понад 100 років
тому : "Культура вийшла з природи і довго носила на собі її ознаки; згодом обернулася
проти неї. А коли під новомодним гаслом "охорони" знову намагатиметься з нею
примиритись, то під впливом цього натиску відновлена природа вже не буде тою, якою