Page 268 - Наукові записки Державного природознавчого музею, 2022 Вип. 38

Парадигми і реперні поняття інтразонального лісознавства 265

ХХ-ХХІ ст. У рамках парадигми львівської екологічної школи дістали розвитку –
соціоекологія (Бачинський та ін., 1995), урбоекологія (Кучерявий, 2001),
середовищезнавство (Голубець, 2007). Але слід пам’ятати, що цей когнітивний
ланцюг парадигми соціо-природничої коеволюції бере початок з модельних
досліджень степових лісів України.

Соціо-природнича сутність лісових оселищ

Матеріали досліджень степових лісів лягли в основу докторської дисертації, яку
О.Л. Бельгард успішно захистив в Інституті ботаніки АН УРСР у 1947 році. Згодом
вийшла у світ монографія «Лесная растительность юго-востока УССР» (Бельгард,
1950). Крім оригінальної типології природних лісових насаджень в українському
степу, в книзі була репрезентована концепція нової науки – степового лісознавства,
зокрема, вчення про географічну і екологічну відповідність лісу до умов
місцевиростання, про лісові моноценози і амфіценози, вказані особливості
синузіальної структури лісових угруповань у степовій зоні та пропонована система
екоморф рослин. Згодом вчений репрезентував типологію штучних лісів степової зони
на типологічних одиницях різного таксономічного рангу ( Бельгард, 1960):
1) тип лісорослинних умов;
2) тип екологічної структури;
3) тип деревостану.
Академік П.С. Погребняк, оцінюючи стан заплавних лісів України, вважав за
прототип їх класифікації типологічну схему заплавних лісів південно-східної частини
Української РСР, розроблену проф. А. Л. Бельгардом (Бельгард , 1960). Важливо, що
за принципами порівняльної екології у цій схемі, існувала можливість брати її за
зразок для класифікації заплавних лісів в інших географічних областях (Погребняк,
1968). Концептуальний історико-науковий аналіз дає змогу бачити, що ціла низка
видатних типологів будували свої типологічні погляди не «загалом», а у межах
конкретної провінції, горизонтальних чи вертикальних ґрунтових зон. Проф. О.Л.
Бельгард застерігав, що будь-яке визначення, якщо воно використовується
догматично, поза історичними і природними зв'язками, призводить до втрати
мотивації та креативності. Кожна фізико-географічна зона зумовлює специфічність
вмісту домінуючої типології лісів, яка віддзеркалює конкретні умови зростання. Тоді
як антропізація лісового покриву призводить до формування невластивих оселищ
(чагарники, пасовища, штучні насадження, рудеральні угруповання тощо), на землях,
ідентифікованих за типологією суто лісорослинних умов.
Учень і послідовник Г.Ф. Морозова академік В.Н. Сукачов показав, що лісова
типологія є відгалуженням від вчення про рослинні угруповання взагалі і що підхід до
лісу як взаємодіючого комплексу рослин і чинників довкілля повністю стосується
також і інших, не лісових, угруповань. Це було не що інше, як дотичне до теорії
фітосоціології Й.К. Пачоського, яка в СРСР довгий час вважалася крамольною. Проте,
саме академік В.Н. Сукачов відкрито визнавав пріоритетність Й.К. Пачоського у
започаткуванні цього напрямку та включаючи його до обсягу тогочасної геоботаніки.
Ряди типів лісу В.Н. Сукачова є едафоценотичними, оскільки пов'язані зі змінами
ґрунтово-підґрунтових умов. В.Н. Сукачов подав узагальнену схему типів лісу, яка
стала вагомим досягненням сучасного лісознавства (Сукачев, Зонн, 1961).
Для заплавних лісів Лівобережної України, учень О.Л. Бельгарда і П.С. Пастернака,
проф. В.П. Ткач (Ткач, 1999) обґрунтував наукові засади системного і програмно-