Page 33 - Proceedings of the State Natural History Museum. Issue 37 (Lviv, 2021)

32 Загороднюк І.В.

Підпілля ОУН

У Кагарлику, де велися теренові дослідження ховрахів, Решетник активно
взаємодіяла з місцевими господарями, насамперед з керівником радгоспу «Перше
травня» на прізвище Хоменко. Вже у повоєнні роки, невдовзі після закінчення війни,
він звертався до Решетник з проханням дати свідчення про його сприяння в роботі і
контактах з підпіллям. Таке свідчення вона дала. За повідомленням Е. Хоменка (записи
у автора), контакти з підпільниками були: мати регулярно привозила для них
перев’язочні матеріали і миючі засоби, які в достатній кількості (марля, бинт, мило)
виписувала для поля.
Цей факт відмічений і в книзі О. Хохлової [29] про М. Шарлеманя, але, як пояснив
Е. Хоменко, причетність Шарлеманя може бути лише в тому, що він міг про це
здогадуватися і не здав їх Абверу, а надалі міг використати як ще один доказ своєї
роботи на перемогу над Німеччиною. Так само Е. Хоменко відреагував і на показаний
йому уривок з книги про те, що Шарлемань активно працевлаштовував і оберігав
співробітників. Хохлова: «Користуючись своїм положенням, Микола Васильович не
дав для вивозу жодного співробітника, в той час як з інших інститутів було вивезено
чимало людей»; Еміль: «хто порівнював? Хіба таке може бути?».
Поява у Києві у 1942 р. Кирила Осьмака, який очолював ОУНівське підпілля, не
могла пройти повз музей. По перше, Осьмак – земляк Решетник і Шарлеманя
(з Шишаків Полтавської обл., на 17 років старший за Решетник і на три роки молодший
Шарлеманя). По-друге, Осьмак у 1918-1920 рр. був активним членом Українського
наукового товариства та Комісії з наукової номенклатури, а також редактором книги
Шарлеманя «Ссавці України» (1920), що відзначено у вихідних даних видання. Тож не
дивно, що його приїзд до Києва мав завершитися приходом до будинку ВУАН. Не
виключено, що контакт Є. Решетник з підпіллям йшов саме через нього.

Карл Шедль

Загалом, судячи зі спогадів різних співробітників, зоологам пощастило з шефом
Інституту, який не гнобив співробітників і мало втручався в їхні справи. Єдиний
негативний спогад знаходимо у Парамонова, який, згадуючи окремі епізоди з
київського життя [15], дає таку фразу з приміткою, адресованою Шедлю: «Никогда
германцам своего прежнего авторитета не вернуть. Сколько орденов и титулов не
предоставляй человеку, с которого спустили штаны и выпороли, – а чести ему не
вернуть.» [Виноска: «К сведению Prof. Dr. Karl Schedl, Linz, Austria»] (с. 6–7).
Проте є й інші свідчення. Павло Пучков, згадуючи розповіді мами, яка працювала
в одній з лабораторій ІЗР, цитував її слова про потішну й незлобну людину, який їй
чимось подібна до Валерія Єрмоленка (напевно не тільки вусами). Еміль Хоменко
більше згадував фрау Ензен та її чоловіка, який подарував Емілеві гарні мешти, а про
Шедля сказав стисло: «Шедель був не балакучий, але не фашист.». У середині 1970-х
Шедль відвідував Київ як учасник ентомологічної конференції, розшукував колег по
воєнному часу (зокрема, Є. Савченка), але ті від нього ховалися, остерігаючись КДБ.
Очевидно, що при наявності компромату його би не пустили до СРСР.
Попри це, Шедль «прославився» тим, що намагався вивезти значну частину
бібліотеки ІЗР, що особливо болісно було Емілю як її працівнику та цінителю книжок.
У спогадах Еміля Яковича є такий фрагмент: «він [Шарлемань] приходив до нас після