Page 88 - NZDPM 34/2018

НАУКОВІ ЗАПИСКИ ДЕРЖАВНОГО ПРИРОДОЗНАВЧОГО МУЗЕЮ
Випуск 34 Львів, 2018 С. 87-98

Зоологія

УДК 595.71 + 591.5 + 591.9

Капрусь І.Я.

ЗНАЧЕННЯ ПРИРОДНО-ІСТОРИЧНИХ ФАКТОРІВ У ХОРОЛОГІЇ
РІЗНОМАНІТТЯ КОЛЕМБОЛ

Встановлено, що природно-історичні чинники мають важливе значення у
формуванні сучасних ареалів колембол. Однак, в хорології різних груп колембол роль
екологічних та історичних чинників є різною з огляду на еволюційну історію таксону
та його адаптивний потенціал. Значення реґіонально-фауногенетичних процесів у
формуванні сучасних ареалів колембол Євразії зростає в напрямку з півночі на південь.
Основні центри ендемізму колембол помірного поясу зосереджені в гірських реґіонах, а
також на прилеглих до них височинних територіях, які могли слугувати основними
рефугіумами колембол під час останнього зледеніння. Рівнинні фауни мають в
основному міграційне походження. Сформульовано гіпотезу про переважання
автохтонних процесів у формуванні регіональних фаун колембол на території України
та їх мультиреґіональну післяльодовикову колонізацію.
Ключові слова: локальна і регіональна фауна, видове багатство, ендеміки, ареали,
рефугіуми, зледеніння, Україна.

Серед основних напрямів пізнання феномену біорізноманіття на сучасному етапі
переважає вивчення просторових змін цього явища під впливом, з однієї сторони
абіотичних умов і біотичних взаємодій, з іншого – природно-історичних подій.
Незважаючи на те, що природно-історичні чинники мають значний вплив на хід
розвитку органічного світу, на сьогодні до кінця не зрозуміло, якою мірою події
минулих епох відображені в сучасній структурі ґрунтової біоти. Існують різні
погляди щодо впливу екологічних та природно-історичних чинників на просторову
диференціацію біорізноманіття.
Вивчення хорології біорізноманіття традиційно базується на двох підходах,
зокрема зонально-типологічному, або екологічному, і реґіонально-
індивідуалістичному, або історичному [4, 24]. Екологічний підхід, як правило,
передбачає широтно-зональний аспект аналізу біоти, а історичний – порівняльний
аналіз у межах біотогенетичних регіонів (фауно- чи флорогенетичних).
Протиставлення обох підходів полягає в тому, що "чисті" екологи занижують
значення локальних географічних чинників, а "чисті" історики – глобальних
екологічних. Недооцінка будь-якого з цих аспектів або їх змішування породжує
проблеми в інтерпретації отриманих результатів стосовно просторової диференціації
біорізноманіття [4]. Стосовно вивчення історії тваринного світу такий підхід часто
називають фауногенетичним [24, 25]. Використовуючи фауногенетичний підхід,
беруть до уваги лише географічні межі поширення біотаксонів без урахування їх
кількісних показників. Це класичний ареалогічний підхід, що базується на оцінці
філетичного (таксономічного) різноманіття, аналізові історичних регіональних
зв’язків фаун і шляхів розселення організмів із місць, де вони виникли. Він не
враховує особливостей кількісного розподілу особин певних видів усередині ареалу.
Фауногенетичний підхід переважає у більшості схем зоогеографічного
районування Землі. Причому, фауногенетична репрезентативність біотаксонів прямо