Page 177 - NZDPM 33/2017

176 Яворницька О.В., Чернобай Ю.М.

Фрагментація оселищ належить до основних наслідків антропогенної
трансформації середовища та глобальних змін клімату і, відповідно, є потенційною
загрозою для біорізноманіття наземних екосистем, загрожуючи довготерміновому
існуванню виду в малих ізольованих оселищах [1, 12, 14, 19]. Фрагментація є
вагомою причиною збіднення видового різноманіття, що в подальшому, без сумніву,
впливатиме на ефективність функціонування екосистеми в цілому. Водночас,
фрагментація є надзвичайно важливим аспектом у питанні збереження конкретних
видів, які вимагають цілісних (не фрагментованих) територій [1, 12, 22].
Рослинний опад унаслідок розкладу в підстилках суходільних екосистем також
закономірно змінюється і завершується повною мінералізацією та гуміфікацією,
супроводжується закономірними сукцесійними змінами біоти що його заселяє. Такі
закономірні зміни називають сукцесіями при розкладі органічних решток.
Дослідження тваринного населення субстратів, що розкладаються, проводилися
багатьма дослідниками здавна. Перші дані про сукцесії безхребетних тварин, на
прикладі ногохвісток, при розкладі органічних решток (листяні компости) були
отримані Г. Гізіном [17]. Також сукцесії досліджували такі вчені як Н.М. Чернова,
Е.Ю. Птиця, С.І. Новикова та інші [8, 9, 15, 16].
При вивченні життя у ґрунті з позиції вчення про сукцесії розглядаються зміни
тварин переважно лише в процесах первинного ґрунтоутворення або в системах
ландшафтних профілів. В системі ґрунтового профілю яскраво здійснюється зв’язок
тимчасової і просторової заміни організмів. Процеси мінералізації і гуміфікації, які
відбуваються в ґрунті, легко піддаються моделюванню розкладу по окремих частинах
свіжих органічних матеріалів.
Вивчення і збереження різноманіття ґрунтових безхребетних, з’ясування
особливостей формування їхніх угруповань є актуальним і необхідним, адже вони
відіграють важливу роль у процесах трансформації органічної речовини та енергії
екосистем, у підтриманні екологічних функцій і покращенні природної
продуктивності ґрунту.
Стійкість екосистем, як і їх здатність до самовідновлення після порушень, тісно
пов’язана з відновлювальними сукцесіями. Стійкість означає зовнішні втілення
стабільності, які свідчать про рівень відпорності об’єкту, процесу чи їх
співвідношень стосовно зовнішніх збурень. Потенційна форма стійкості
спричиняється складом едифікаторів угруповання та флористичною специфікою
опаду. Це положення підтверджується існуванням в однотипних екотопах зовсім
відмінних за будовою і властивостями підстилок [14]. Кожна екосистема має
потенціал до самовідновлення, який значною мірою забезпечується сукцесіями
рослинного компоненту екосистем. Самовідновлення рослинного компоненту,
обумовлюється відновленням ґрунтового покриву, мікроклімату, водного режиму і
разом з цим тваринного угруповання екосистеми, яке її населяє [6].
В роботах Н.Ф. Реймерса [10, 11] неодноразово вказувалося на те, що індикатором
екологічної рівноваги є здатність природних екосистем досягати клімаксу в ході
сукцесії. Якщо екосистеми не здатні самостійно відновлюватися до фази клімаксу, то
це сигнал про порушення екологічної рівноваги, і відповідно це вказує про
необхідність перебудови схеми природокористування. Якщо не відбудеться
перебудови системи природокористування, то екосистеми в кінцевому підсумку
трансформуються до гранично сукцесійних омолоджених станів [7].